Методика отримання дифузійного плівки

При створенні подібних оксигенаторів поряд з розробкою та використанням мембран з максимальною дифузійної здатністю доводиться вирішувати питання продуктивності та ефективності газообміну, що залежать від конструкції системи розподілу перфузата в оксигенаторе.

Для досягнення максимальної ефективності газообміну необхідно, щоб товщина шару рідини, що протікає між мембранами, була якомога менше. Ідеальним був би зазор в 7-8 мкм, тобто просвіт, відповідний діаметру еритроцита. Однак при такому близькому розташуванні мембран практично неможливо забезпечити протікання через оксигенератор потрібної кількості крові або перфузата, іншими словами, неможливо забезпечити достатню об’ємну швидкість потоку рідини. Крім того, при виборі способу розподілу перфузата в оксигенаторе виникають труднощі суто технічного порядку, пов’язані з розміщенням вводів і висновків для рідини, а також ущільнень, що забезпечують герметичність всього рідинного контуру оксигенатора.

Оптимальне вирішення цієї альтернативи більшість авторів бачить в пристроях, які являють собою ряд паралельних капілярів або каналів для перфузата. Ці канали протачиваются або штампуються в пластинах з біологічно інертних матеріалів (плексиглас, тефлон, полістирол та ін), між якими укладаються листи дифузійних мембран. У обмеиниках зазначеного типу мембрана розділяє два середовища, рідина – рідина (в диализаторах), або газ – рідина (в оксигенаторах). Зазвичай такі обмінні пристрої складаються з декількох елементів у залежності від необхідної продуктивності (Clowes е. а., 1956; Peirce, Mathewson, 1969).