В’юнок польовий
Виявивши цю рослину на своїх ділянках, городники та садівники впадають у смуток. І є від чого. Вивести таку траву дуже важка праця, так як вона дуже добре пристосована до битви з хліборобами і відрізняється стійкістю і завзятістю. Відразу ж після проростання коріння його йдуть в глиб ґрунту і за перші два місяці вже заглиблюються до 150см, а ще через деякий час проникають на глибину до 5м, особливо там, де цьому сприяють грунтові умови. І це ще не все! Варто корінь в’юнка перерубати або обірвати в якому-небудь місці, як він починає розвиватися ще інтенсивніше. Насіння ж в’юнка здатні зберігати схожість разюче довго, згідно з даними, отриманими в результаті експерименту, вони проростають через двадцять років.
Латинське ім’я його Convolvulus походить від слова convolvere («згортатися»), що відображає вражаючу здатність всіх частин рослини, особливо стебла, обвиватися навколо своєї жертви – злакових, картоплі, дрібних чагарників і т. п.
Лікарською сировиною вважається трава і коріння, рідше квіти і насіння. Свіже воно значно активніше сухого. Деякі автори навіть стверджують, що сухе сировину не зовсім ефективно. Сушать сировину під навісами, без доступу прямих сонячних променів або в сушарках при температурі 45°C. Термін придатності сировини не більше одного року.
Хімічний склад в’юнка вивчений недостатньо. Виявлено зміст близько 5% смолистої гликозидоподобного речовини і глікозид конвольвулін. У листках міститься до 143мг% аскорбінової кислоти, значну кількість каротину, вітаміну Е. Виявлені також сапоніни, а в насінні – алкалоїди.
Лікувальне застосування.
Історія застосування в’юнка польового як лікарської рослини сходить до часів Авіценни, який рекомендував його для лікування астми, легеневих захворювань, а також хвороб нирок і селезінки.
В науковій літературі до цього часу препарати в’юнка не описуються, але широко проводяться наукові експерименти на тваринах. В результаті було встановлено, що препарати в’юнка польового чинять гіпотензивну, спазмолітичну, протизапальну, місцевоанестезуючу і дратує слизові оболонки дію.
Хімічні речовини в’юнка польового посилюють секреторну діяльність слизової оболонки товстого кишечника і його загальну перистальтику, викликаючи прилив крові до рідини в слизовій оболонці кишки. Можуть викликати підвищене кровопостачання органів малого тазу, що може викликати посилення геморою і навіть викликати викидень у вагітних. Крім того, доведено, що при хворобах жовчовидільної системи препарати цієї рослини треба призначати обережно, а то і взагалі не використовувати – достатньо інших засобів.
Форма застосування
–Свежерастертая трава, її сік або порошок сухої сировини вважається хорошим болезаспокійливу і кровоспинним засобом і використовується для лікування забитих місць і свіжих ран. Намочену в соку серветку прикладають до ран. Народні лікарі стверджують, що свіже листя березки, прикладені до місць укусів, рятують від отрути змій.
–Відвар трави використовують у народній медицині при лікуванні хвороб жіночої статевої сфери. Відвар сухого листя і коріння використовують як зовнішній засіб при висипах, лишаях, корості і гнійничкових захворюваннях шкіри.
М. А. Носаль і В. М. Носаль приводять у своїй книзі наступний рецепт: на дві частини трави (краще свіжої) або квіток в’юнка польового взяти чотири частини 70%-ного спирту, настояти 15 днів, потім профільтрувати і злити у посуд з темного скла. Вони рекомендують таку настоянку використовувати для обробки ран, з метою їх очищення і прискорення загоєння, для чого 1 столову ложку настоянки розводять у 1/2
склянки кип’яченої води.
–Мазь з порошку сухих коренів використовується як знеболювальний засіб при радикулітах, травмах м’язів і зв’язок, а також при артритах. Мазь, приготовлена на воску з молоком, згідно з народним травниках, допомагає при екземі і гнійних ранах.
–Траву березки польової або її сік використовують у різних народів для лікування туберкульозу легенів, атеросклерозу, сифілісу і різного виду лихоманок, крім того, в комбінації з глистогонными засобами вона використовується проти кишкових паразитів.
У народній медицині Болгарії, наприклад, застосовують траву березки як проносний і сечогінний засіб, у вигляді спиртових настоянок (одна частина трави або коріння на п’ять частин 70%-ного спирту) приймають по 1/2—1 чайній ложці 2-3 рази в день. У вигляді водного настою по 1 столовій ложці подрібненої трави, залитої склянкою окропу. Ця доза призначена на два дні і випивають за кілька прийомів.
Для прийому всередину настій готують також і по іншому рецепту: 1 чайну ложку подрібненої сировини заливають склянкою окропу, настоюють 20хв, потім проціджують. Приймають по 1/4 склянки вранці і ввечері. Цей настій використовується при лікуванні хвороб нирок і селезінки, хвороб бронхів, у тому числі бронхіальної астми, хронічної пневмонії, як сечогінний, а по 1/2 склянки настою на ніч – як проносне. Необхідно знати, що препарати в’юнка можуть знижувати артеріальний тиск, це необхідно враховувати при призначенні та використанні препаратів в’юнка.
Внутрішнє застосування ліків, приготовлених з цієї рослини, взагалі вимагає обережності, так як рослина вважається отруйною, тому дотримання дозування при його використанні вимагає особливої ретельності. Тваринами воно не поїдається (крім гусей), особливо отруйно воно для коней.
Отруєння в’юком відбувається за рахунок безпосереднього впливу на слизову оболонку шлунково-кишкового тракту – виникає блювота, болі в животі, пронос, іноді з кров’ю.
Хімічні речовини в’юнка, всмоктатися в кров, виділяються через нирки, викликаючи різке посилення сечовиділення, але саме цей механізм при передозуванні може викликати подразнення паренхіми нирки і сприяти появі крові в сечі. При дотриманні дозувань берізка може використовуватися як сильний сечогінний засіб, який застосовують при асциті і набряках, спричинених хворобами нирок.
Отруйна дія насіння березки при передозуванні позначається на функції черепно-мозкових нервів. Особливо чутливий до цих отрут під’язиковий нерв, може виникнути руховий параліч м’язів мови і порушення мови, у тяжких випадках уражаються й інші черепно-мозкові нерви.